4 Jun 2026

Зловживання ТЦК чи воєнний злочин? Як розпізнати маніпуляцію і захистити себе

Адвокатське бюро "Дмитра Мамчика"

У соціальних мережах періодично з'являються дописи, які кваліфікують примусові дії під час мобілізації як «воєнний злочин» за статтею 8 Римського статуту Міжнародного кримінального суду з посиланням на Женевські конвенції 1949 року, обіцянками 30 років ув'язнення або довічного для працівників ТЦК і закликами «фіксувати докази» для майбутніх міжнародних судових процесів.

Як адвокат вважаю за потрібне розібрати ці тези з позиції чинного міжнародного гуманітарного права. Передусім тому, що точність правової термінології під час війни має значення як для тих, хто справді стикнувся зі зловживаннями і шукає захисту, так і для розуміння того, що саме є воєнним злочином у міжнародно-правовому сенсі.

Що насправді міститься у статті 8 Римського статуту

Стаття 8 Римського статуту визначає воєнні злочини, віднесені до юрисдикції Міжнародного кримінального суду. У контексті примусової військової служби релевантні два положення:

1. Ст. 8(2)(a)(v) — примус військовополоненого або іншої особи, що перебуває під захистом, служити у силах ворожої держави;
2. Ст. 8(2)(b)(xv) — примус громадян ворожої сторони брати участь у воєнних діях, спрямованих проти їхньої власної країни, навіть якщо вони перебували на службі цієї сторони до початку війни.

Окремо криміналізовано призов або вербування дітей до 15 років (ст. 8(2)(b)(xxvi) та 8(2)(e)(vii)).

Ключова деталь, на якій будується вся юридична логіка цих норм: йдеться про примус з боку окупаційної або ворожої держави щодо осіб, які їй не належать. Не про мобілізацію державою власних громадян.

Це принципова асиметрія міжнародного гуманітарного права, і вона прямо обговорюється у профільній юридичній літературі. Опубліковане у Southern California Law Review (2024) дослідження «War and Coercion» формулює це однозначно: примус до військової служби власних громадян держави не заборонений міжнародним правом. Звичайний призов, деякі аспекти якого регулюються міжнародним правом прав людини, у принципі є легітимним.

До кого реально застосовуються «воєнно-злочинні» положення про конскрипцію

Юридичні центри, які системно аналізують ці норми в українському контексті (Public International Law & Policy Group, Lieber Institute at West Point, JURIST, ICRC) застосовують їх до конкретного складу діянь: примусова мобілізація громадян України на тимчасово окупованих територіях (Крим, частини Донеччини, Луганщини, Запоріжчини, Херсонщини) до збройних сил російської федерації або проксі-формувань ЛНР/ДНР.

Це підпадає під:

1. ст. 51 IV Женевської конвенції (заборона окупаційній державі примушувати населення окупованої території служити у її збройних силах);
2. ст. 8(2)(a)(v) і 8(2)(b)(xv) Римського статуту як «грубе порушення» (grave breach) Женевських конвенцій.

Україна, яка мобілізує власних громадян на власній території для оборони від збройної агресії, під цей склад не потрапляє навіть теоретично, навіть з найширшого тлумачення норми. Жоден авторитетний правовий аналіз, на який можна послатися, такого тлумачення не пропонує.

Звідки тоді береться теза «бусифікація = воєнний злочин»

Конструкція, яка циркулює у мережі, побудована на змішуванні трьох різних правових категорій:

1. Воєнний злочин за Римським статутом — діяння у збройному конфлікті, що мають міжнародно-правову кваліфікацію (ст. 5–8 РС).
2. Порушення прав людини — обмеження прав, гарантованих ICCPR (Міжнародний пакт про громадянські і політичні права), ЄКПЛ (Європейська конвенція з прав людини), Конституцією України.
3. Загальнокримінальний злочин за національним правом — перевищення влади, незаконне позбавлення волі, тілесні ушкодження тощо.

Працівник ТЦК, який вдається до насильства під час доставлення громадянина до центру комплектування, — потенційно вчиняє діяння, передбачене Кримінальним кодексом України (зокрема ст. 365 «Перевищення влади або службових повноважень», ст. 146 «Незаконне позбавлення волі», статтями про тілесні ушкодження). Це належить до юрисдикції ДБР, ВСП, прокуратури, національних судів. Це не воєнний злочин у сенсі Римського статуту, і ICC (Міжнародний кримінальний суд) такі справи розглядати не буде — у нього немає предметної юрисдикції.

Подавати загальнокримінальні порушення як «грубі порушення Женевських конвенцій» — юридично некоректно. І це не теоретичне розрізнення: від правильної кваліфікації залежить, до якого органу звертатися, які процесуальні гарантії застосовуються, який строк давності діє та яке покарання можливе.

Те, у чому такі дописи містять реальну юридичну основу

Було б нечесно не визнати: певні твердження у цих текстах мають під собою справжній правовий фундамент. Розгляну їх окремо.

Право на відмову від військової служби за переконаннями

Це право справді захищене міжнародним правом:

1. ICCPR ст. 18 (свобода думки, совісті, релігії) — у тлумаченні Комітету ООН з прав людини (General Comment No. 22) це положення охоплює право на відмову за переконаннями;
2. ЄКПЛ ст. 9 — у тлумаченні Великої палати ЄСПЛ у справі Bayatyan v. Armenia (2011): держави Ради Європи не вправі переслідувати справжнього відмовника з переконань, якщо він готовий виконувати альтернативну цивільну службу;
3. Конституція України ст. 35 — гарантує право на альтернативну (невійськову) службу для осіб, релігійні переконання яких суперечать виконанню військового обов'язку.

🎥 Більше про це на моєму YouTube-каналі ezakon. Детальний розбір судової практики та специфіки професійної адвокатури у справах щодо релігійних винятків дивіться: https://youtu.be/LzI4J1VTUlM.

Поточне обмеження цього права в Україні

Це обмеження — реальне, документоване і критиковане міжнародними інституціями. Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні (HRMMU), Європейське бюро із сумлінної відмови від військової служби (EBCO), низка спецдоповідачів ООН зафіксували, що під час воєнного стану доступ до альтернативної служби в Україні фактично заблоковано. Верховний Суд України у справі Віталія Алексеєнка (Свідки Єгови) виніс рішення, яке низка правознавців оцінює як таке, що відхиляється від практики ЄСПЛ.

Це проблема, на яку Україні справді доведеться відповісти у міжнародних інстанціях — і Венеційська комісія, на прохання КСУ, готувала Amicus Curiae, який підтверджує, що право на відмову за переконаннями не може повністю припинятися навіть в умовах воєнного стану.

Документовані порушення під час мобілізаційних заходів

Інформація Уповноваженого ВР з прав людини: лише за 2025 рік надійшло близько 5 000 скарг на порушення прав громадян під час мобілізаційних заходів. HRMMU у звітах також згадує окремі задокументовані порушення з боку української сторони (хоча основний обсяг порушень міжнародного гуманітарного права у її доповідях стабільно припадає на російську сторону).

Це реальні факти. Вони не перетворюють мобілізацію як таку на воєнний злочин, але кожен конкретний випадок зловживання має бути розслідуваний за національним правом. 

Що робити, якщо порушено ваші права

Замість «фіксації доказів для майбутніх відсуджень» через 20 років (юридично така конструкція не працює, особливо для діянь, які не є воєнними злочинами і мають строки давності), є інші дієві механізми:

1. Документування на місці. Відео, аудіо, свідки, ваші ушкодження — фіксуйте сам факт події. Детальніше про це: https://youtu.be/nGRV7DfURKM
2. Звернення до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Через офіційний сайт ombudsman.gov.ua, гарячу лінію, регіональні представництва.
3. Заява до Державного бюро розслідувань. ДБР розслідує злочини, вчинені військовослужбовцями, у тому числі працівниками ТЦК (як військовослужбовцями ЗСУ).
4. Заява до спеціалізованої прокуратури про вчинення кримінального правопорушення та скарга до ВСП.
5. Адвокатський запит та представництво. Особливо у випадках затримання, доставлення до пункту збору, медичної комісії — раннє долучення захисника істотно змінює перебіг подій.
6. Звернення до спеціалізованих правозахисних організацій — Українська Гельсінська спілка з прав людини, Центр громадянських свобод, «ЗМІНА», JurFem.
7. Після вичерпання національних засобів — звернення до ЄСПЛ за ст. 3 (заборона нелюдського поводження), ст. 5 (свобода), ст. 9 (свобода совісті) ЄКПЛ.  Детальніше про це: https://youtu.be/xS6kJqvw-9M

Жоден з цих кроків не потребує очікування «післявоєнних трибуналів» або «нових політиків». Усі вони доступні через діючу правову систему.

Чому точність кваліфікації має значення

Підмінюючи «порушення під час мобілізації» «воєнним злочином», маніпулятивна теза робить кілька речей одночасно:

1. зрівнює оборонну дію законної влади з агресією — що руйнує саму категорію воєнного злочину;
2. спрямовує постраждалих не до реальних інструментів захисту, а в очікування міфічних майбутніх процесів;
3. створює рамку, у якій працівники державних інституцій подаються як «майбутні засуджені» — а не як суб'єкти, дії яких підлягають контролю чинного законодавства.

Жодна з цих речей не допомагає тим, хто справді зазнав зловживання. І жодна з них не відповідає тому, як насправді працює міжнародне гуманітарне право.

Не дозволяйте емоціям затьмарювати здоровий глузд. Захищайте свої права юридично грамотно за допомогою чинних законів України.  Для оцінки вашої конкретної ситуації записуйтесь на індивідуальну консультацію.  

Цей текст — загальний правовий аналіз, а не юридична консультація щодо конкретного випадку. Для оцінки конкретної ситуації звертайтеся до адвоката, який зможе ознайомитися з матеріалами справи.

Першоджерела для самостійного вивчення:

1. Римський статут МКС, ст. 5–8, 77 (icc-cpi.int)
2. IV Женевська конвенція 1949 р., ст. 47–78 (icrc.org)
3. ICCPR, ст. 18; General Comment No. 22 КПЛ ООН
4. ЄКПЛ, ст. 9; Bayatyan v. Armenia [GC], no. 23459/03, 7 July 2011
5. Конституція України, ст. 35
6. Звіти UN HRMMU (ukraine.ohchr.org)
7. Висновки Венеційської комісії щодо України