Визнання інформації недостовірною: факти чи оціночні судження?
Свобода та право на висловлювання не є абсолютними, вони існують лише до того моменту, поки не порушують права інших осіб. Право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань відповідає обов’язку не поширювати про особу недостовірну інформацію та таку, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію.
У випадку порушення немайнового права на повагу до честі та гідності єдиним органом, на який ображена особа може покладатися, є суд. Саме суд може визнати поширену інформацію недостовірною та зобов’язати відповідача її спростувати. Законодавство, спрямоване на захист особи від поширення недостовірної інформації, на сьогодні є застарілим та неефективним. Ним не охоплюється більшість сфер суспільного життя та не вирішуються проблеми захисту інформації та особистих немайнових прав особи. Цивільний кодекс України, що набрав чинності 01.01.2004 р., передбачав правило презумпції недостовірності негативної інформації: негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, доки не буде доведено протилежне. Ця презумпція добропорядності звільняла позивача від тягаря доведення, натомість особа, яка поширила негативну інформацію (відповідач), зобов’язана була довести, що інформація є достовірною.
Однак Закон України від 27.03.2014 р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Закону України «Про інформацію» та Закону України «Про доступ до публічної інформації» видалив зі ст. 277 ЦК України частину 3, тобто саме цю презумпцію, внаслідок чого тягар доказування недостовірності інформації ліг на позивача.
Де ж межа між достовірністю інформації та оціночним судженням?
Термін «оціночні судження» визначено ст. 30 Закону України «Про інформацію», згідно з якою оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовностилістичних засобів (наприклад, вживання гіпербол, алегорії, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Виходячи зі змісту п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України № 1 від 27.02.2009р. «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи», до оціночних суджень відносяться думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які є вираженням суб’єктивної думки і поглядів відповідача, і які не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати.
Зміст понять «фактичне твердження» та «оціночне судження» також було розкрито у постанові Верховного Суду України від 01.02.2018 року у справі № 757/33799/15-ц, відповідно до якої: твердження – це логічна побудова та викладення певного факту чи групи фактів.
Факт – це явище об’єктивної дійсності, конкретні життєві обставини, які склалися у певному місці та часі за певних умов. Враховуючи те, що факт, сам по собі, є категорією об’єктивною, незалежною від думок та поглядів сторонніх осіб, то його відповідність дійсності може бути перевірена та встановлена судом;
судження – це те ж саме, що й думка, висловлення. Воно являє собою розумовий акт, що має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої думки і напряму, пов’язаними із такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів. Оцінити правдивість чи правильність судження будь-яким шляхом неможливо, а тому воно не входить до предмета судового доказування. Разом з тим, використання ряду мовних зворотів може перетворити твердження про факт в оціночне судження. Наприклад, поширеним прийомом з перетворення твердження про факт в оціночне судження є форма припущення і особистої думки (оцінки). Спірні (оціночні) висловлювання не містять фактичних даних, оскільки часто виражені з застосуванням мовних засобів не у стверджувальній формі, а як припущення, з використанням словосполучень «можливо», «у мене склалося враження», «на мою думку», «схоже на те», «мені видається». Ще один спосіб – перефразування твердження в запитання, і, виходячи з відсутності в ньому твердження як такого, встановити достовірність неможливо. Розглядаючи справи щодо дотримання положень ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод («Свобода вираження поглядів»), Європейський суд зазначає: «Якщо існування фактів може бути підтверджене, правдивість оціночних суджень є нездійсненною і порушує свободу висловлення думки як таку, що є фундаментальною частиною права, яке охороняється статтею 10 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини.
Однак, навіть якщо висловлювання є оціночним судженням, пропорційність втручання має залежати від того, чи існує достатній фактичний базис для оспорюваного висловлювання. Залежно від обставин конкретної справи, висловлювання, яке є оціночним судженням, може бути перебільшеним за відсутності будь-якого фактичного підґрунтя”. Суд наголошує, що вимогу доведення правдивості оціночного судження виконати неможливо, отже, ця вимога порушує свободу вираження думки як таку, а вона є основною складовою права, гарантованого статтею 10 Конвенції (див., серед інших джерел, рішення від 29.05.2005 р. у справі «Українська прес-група» проти України» (Ukrainian Media Group v. Ukraine), заява № 72713/01, п. 41).
Існування фактів можна довести, а правдивість критичного висловлювання не підлягає доведенню. Вимога доводити правдивість критичного висловлювання є неможливою для виконання і порушує свободу на власну точку зору, що є фундаментальною частиною права, захищеного ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Слід зазначити, що оціночне судження в образливій формі тільки тоді не тягне за собою відповідальності як за висловлення оціночного судження, коли воно має під собою достатнє фактичне підґрунтя і не є надмірним, з огляду на ситуацію та обставини, за яких відбувалось поширення таких висловлювань.
У таких випадках Європейський суд зазначає, що навіть в разі, коли твердження прирівнюється до суб’єктивної оцінки, адекватність втручання може залежати від того, чи існує достатня фактична підстава для спростовуваного затвердження, оскільки навіть суб’єктивна оцінка, яка не має під собою ніякої фактичної основи, може бути надмірною (рішення у справі «Де ГАЕ і Гійселс проти Бельгії» від 24 лютого 1997 року, Звіти про рішення та вердикти 1997 – I, с. 236, § 47; рішення у справі «Обершлік проти Австрії» (№ 2) від 1 липня 1997 року, Звіти 1997 IV, с. 1276, § 33).
Таким чином, маючи намір звернутись до суду за захистом свого немайнового права на повагу до честі та гідності, визнанням інформації недостовірною, поміж іншого, необхідно визначити, чи можна перевірити висловлювання на предмет їх відповідності дійсності і спростування, а також чи не є суб’єктивне судження надмірним втручанням.